19 січня

Діяч «Розстріляного Відродження» Григорій Епік

01.jpg

Діяч «Розстріляного Відродження» Григорій Епік

Виповнилося 125 років від дня народження письменника, публіциста, перекладача, представника «Розстріляного Відродження» Григорія Епіка (1901–1937). Відомим він став завдяки літературній діяльності у Харкові. Проживав Григорій Данилович у квартирі номер 7 Будинку «Слово». Цим помешканням, після розлучення з Вірою Омельченко, поступився колезі з «письменницького цеху» Юрію Яновському.

Григорій Епік народився 17 січня 1901 р. на лівому березі Дніпра в с. Кам’янка Новомосковського повіту Катеринославської губернії у сім’ї робітника лісопильних майстерень Данила Дем’яновича та домогосподарки Клеопатри Самійлівни. Хоча багатодітна родина була незаможною батьки спромоглися вивчити дітей. Григорій з відмінними оцінками закінчив двокласне земське початкове училище. З 1916 р. працював робітником, потім конторником на залізниці. Не залишався осторонь від громадських і політичних рухів — займався просвітницькою роботою на селі, а за участь у страйку був відсторонений від роботи. У 1919 р. приєднався до руху спротиву Добровольчій армії генерала Денікіна.

На початку 1920–х рр. з встановленням радянської влади Григорій Епік долучився до роботи держапарату. Після навчання на двомісячних педагогічних курсах соцвиху у Полтаві працював у політпросвіті, повітвиконкомі, культвідділі окружкому КП(б)У, у губкомі комсомолу. На цей час припав перший літературний досвід Г. Епіка. Його короткі оповідання — роздуми про актуальні події революції — публікуються окремими збірками «Червона кобза» (19230, «На зламі» (1924). Початок літературної діяльності виявився вдалим. З 1924 р. Григорій Епік проживав у Харкові та навчався в інституті марксизму–ленінізму. І основне — став головним редактором центральних видавництв «Червоний шлях» та Держвидав України, де пропрацював до 1926 р. З серпня 1933 р. він перейшов на творчу роботу.

 

Літератор брав участь у діяльності культурно–просвітницьких товариств. Входив до Спілки селянських письменників «Плуг», був одним із засновників групи М. Хвильового ВАПЛІТЕ. Редагував часописи «Літературний ярмарок», «Політфронт». Співпрацював зі сценарним відділом Всеукраїнського кінофотоуправління.

«Він мав тверезий і глибший погляд соціолога в реальні процеси життя», вважав Григорій Костюк, «в цьому була його сила й трагедія». Відомі п’ять романів, повісті і оповідання Григорія Епіка. Найпомітнішими вважаються повість «Восени», та роман «Без грунту», у яких письменник гостро таврував пристосуванців, які добре почувалися в умовах нової системи соціальних зносин. У романі «Перша весна» (1931) Епік зумів правдиво висвітлив насильницький характер колективізації і відчайдушний опір селянства. Менш вдалою була літературна спроба створити образ «сучасного героя», до якої письменник вдався, жартома змагаючись з Миколою Хвильовим. Результатом став роман «Петро Ромен» (1932) про новий соціальний прошарок радянської технічної інтелігенції.

Політичні репресії серед українських літераторів на початку 1930–х рр. не оминули Григорія Епіка. У червні 1934 р. під час партійної чистки його виключили з КП(б)У «за опір лінії партії в українській літературі, підтримку націоналістичних елементів в їх боротьбі проти партії». За пів року він був заарештований 5 грудня 1934 р., звинувачений у належності до контрреволюційної націоналістичної організації «боротьбистів», яка начеб планувала терористичні акти проти керівників комуністичної партії та уряду. На допитах Епік дослухався «порад» слідчого ДПУ і визнав свою приналежність до міфічної терористичної організації, до якої нібито входили Микола Куліш, Валер’ян Поліщук, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Василь Вражливий. Можливо, так Г. Епік сподівався отримати «амністію», як це вже було в його біографії в 1921 р., коли він підписав «зобов’язання» перед радянською владою, визнавши водночас провину у злочині, ніби здійсненому проти робітників і селян. Ба більше, на початку 1935 р. колег і друзів письменника вразив його лист наркому ДПУ УСРР В. Балицькому, озвучений на пленумі правління Спілки письменників України секретарем ЦК КП(б)У П. Постишевем. У листі Епік розкаювався за злочинні наміри викритої «організації» і визнавав, що їх усіх варто постріляти, «як скажених псів». 10–річний термін ув’язнення Г. Епік відбував на Соловках, у 8–му відділенні ББК у м. Кем Кіровської області, яке він вказав у листі дочці Раді.

Таку саму показову лінію поведінки продемонстрував Григорій Епік в ув’язненні. У листах рідним він розповідав про те, що натхненно працює над книжкою новел «Соловецкие рассказы», котра, на його думку, «принесла б дуже багато користі й мала б надзвичайний успіх». Рукопис цієї книжки Епік згодом надіслав до Москви на ім’я наркома внутрішніх справ з проханням ознайомити з нею «ще й старших». Проте зіткнувшись з байдужим ставленням влади до його творчості, духовно надломлений письменник спалив рукопис і замкнувся у собі. Осінню 1937 р. Г. Епіка, разом з іншими ув’язненими на Соловках українськими діячами, НКВС стратило в урочищі Сандармох.

Посмертно письменник був реабілітований «за відсутністю складу злочину» Військовою колегією Верховного суду СРСР в 1956 р. Це дало змогу друзям письменника за радянських часів опублікувати його твори, а нащадкам увічнити пам’ять Григорія Епіка.

Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України

Фото і коментарі:

  1. Григорій Епік, 1925 р. Вікіпедія.
  2. У 1920 р. Григорій Епік одружився з Вірою Омельченко.
  3. Григорій Данилович Епік з донькою Радою.
  4. Копія акту про розстріл Г.Д. Епіка з його архівної кримінальної справи. 1937 р.
  5. Пам’ятник на Байковому кладовищі в м. Києві на могилі сина й дружини письменника. Вікіпедія.

Шаблоны для сайта