Пам’яті полеглих за державність
В ДЕНЬ СВЯТА української державности встають передо мною постаті лицарів і мучеників великої ідеї.
Тих, що життям своїм заплатили за свою віру в неї.
Тих, що власним чином крови і праці, гарячого патріотизму і виконання обов’язку, умінням — для одних слухатись і для других наказувати, а обом і разом коритись вищим наказам нації, через її вождя переказаним, розпочати нову добу в історії України.
Тих, що створили спільним чином свого життя найкращу леґенду нації — леґенду збройної боротьби за своє право жити вільною і державно–незалежною.
Тих, хто заслужив право на те, щоб стати незабутнім в історії України, хто зв’язав її величне минуле з світлим майбутнім і переказав нам, живим та прийдешнім поколінням, великий заповіт: національної помсти та недовершеного чину.
Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров’ю. Нашої — так само. Кров’ю чужою і своєю. Ворожою і рідною. Кров закінчує глибокі процеси національних емоцій, усвідомлень, організаційної праці, ідеологічної творчости, всього того, що нація і свідомо і ірраціонально використовує для ствердження свого права на державне життя.
Кров, полита для цієї величної мети, не засихає. Тепло її все теплим буде для нації, все відогравитиме ролю непокоюючого, тривожного ферменту, що нагадує про нескінчене і кличе на продовження розпочатого.
З цим чуттям завжди переживаю я наше свято державности. Воно все зв’язується у мене з дорогими незабутніми образами тих, хто дав нам право його святкувати, подібно до того, як величаві мелодії нашого гімну, що в цей день здаються особливо урочистими, а слова обов’язуючими, — все зливається з передсмертними стогнаннями тих, чий дух тоді тільки повірить у щирість і поважність нашого святкування, коли не словами–співами, а ділами докажемо нашу моральну вартість бути достойними свята.
Хай же в цей день ми глибше, як коли, відчуємо велику вагу передсмертних заповітів наших лицарів.
Хай сьогоднішнє свято навчить нас шанувати пам’ять полеглих і бережно плекати традиції боротьби за українську державність, такі чисті, такі ушляхотнюючі, бо й оправдані і окроплені святою кров’ю найкращих синів нації.
А найголовнішою з тих традицій буде: пам’ятати про неминучість відновлення боротьби тими самими знаряддями і під тими самими гаслами, що ними користувалися і ними одушевлялися жертви військових подій 1917—1920 років.
Українські мечі перекуються на рала тільки тоді, коли гасло Незалежна Українська Держава перетвориться в дійсність і забезпечить отому ралові можливість зужитковувати рідну плодючу землю з її несчисленними багацтвами не для потреб третього, або другого з половиною, чи якого іншого інтернаціоналу, а для устаткування і зміцнення власного державного добра і збагачення рідного народу.
Отже: не забуваймо про меч; учімося міцніше тримати його в руках, а одночасно дбаймо про відживлення нацією моральних елементів її буття — творчої любови до Батьківщини, сторожкости до ворога та помсти за кривди, заподіяні ним, — в симбіозі яких знайдено і вірний шлях до звільнення і програм для будівництва.
Великий чин наших лицарів вчить вірності ідеалам і умінню підпорядковуватись. Тільки вірність і слухняність творять передумови успіху національної боротьби.
Біля гасла: Українська Народня Республіка — Українська Незалежна Держава об’єдналися всі справді активні сили нації в її боротьбі за незалежність. Тільки в моральній атмосфері, утвореній тією боротьбою, могли з’явитись світлі постаті полеглих, тільки на цьому ґрунті могла зродитись жива леґенда дальшої нашої боротьби, що живе невміручою в душі нації і ферментує її сили на нові виступи.
Моральним чотирикутником — отим старокозацьким табором — поставимося ми в переходові дні нашої історії до всіх негідних наступів на нашу єдність та вірність випробованим ідеям. Скупчимося один біля одного з готовністю взаємної допомоги і перестороги — і ми витримаємо усі „міри і проби” незалежно від того, чи вони походять з якогось інтернаціоналу чи від його класократичного антиподу.
Вірність є основою не лише родинного життя. Вірність ідеям є підставою внутрішньої сили ширших громадських об’єднань, до національного включно. Наша вірність тим ідеям, за які голови поклали незабутні, лицарі збройної боротьби за українську державність з часів 1917—1920 рр. буде найкращою пошаною до світлої пам’яти їх, до великого чину їхнього життя і нарешті до розуміння глибокого змісту тієї думки, що її вклав законодавець в акт свята Української Державности».
С. ПЕТЛЮРА. 22 січня 1926 р., Париж, В–во «Неділя»
Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України
Фото і коментарі:
- Обкладинка публікації «Заповіт Симона Петлюри. Пам’яті полеглих за державність». Париж, «Неділя», 1926 р.
- Молебень на Софіївській площі з нагоди проголошення Акту Злуки українських земель і оголошення Акту Соборності України. У центрі Головний отаман Симон Петлюра, ліворуч від нього голова Директорії Володимир Винниченко, праворуч голова уряду Володимир Чехівський. У шоломі командир Куреня Січових Стрільців Євген Коновалець. Вгорі праворуч — громадський, військовий діяч Дмитро Вітовський, 22 січня 1919 р. ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного.
- Посвідчення Генерального Секретаря по військовим справам Генерального Секретаріату Української Центральної Ради Симона Петлюри. 5 липня 1917 р. ЦДАВО України, ф. 1115, оп. 1, спр. 65, арк. 1.
- Герб УНР. Василь Кричевський. Плакат, 1918 рік. Інститут рукопису НБУВ, ф. 244, од. зб. 628.
- Українські військові, учасники урочистостей з нагоди проголошення Акту Злуки українських земель і оголошення Акту Соборності України. 22 січня 1919 р. ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного
