А вже у грудні 1941 р. нова влада оголосила про реєстрацію осіб єврейської національності. Темкіну занесли до так званих «жовтих списків», назва яких пішла від кольору канцелярського паперу. Навіщо потрібні були списки, їй стало ясно 14 грудня, коли оголосили наказ військового коменданта Альфреда фон Путткамера про негайне переселення всіх євреїв до бараків верстатобудівного заводу. У новоствореному гетто жінку разом із матір’ю Серафимою Олександрівною відправили до третього барака. Ася згадувала: «З розмов мені стало відомо, що в бараках (так званий, єврейський табір) містилося дванадцять тисяч євреїв. Харчувалися хто чим міг, вірніше, хто що мав. Проживали в таборі. Нас німці нікуди не викликали і до нас не заходили. Стежили за порядком старші, або бригадири, виділені від єврейського населення». Через яких було запропоновано записуватись на проживання до Полтавської області. Охочих виїхати, за її словами, набралося 6 тисяч. З 29 грудня їх взялися вивозити у невідомому напрямку. Решту пішими партіями фашисти відводили у бік залізничної станції Лосєво (напрямок Дробицького Яру, обраного окупантами місцем розстрілів — Авт.). Залишати розташування табору євреям суворо заборонялося.

Невідомість лякала, і тому єдиним шансом уціліти була втеча. За територією з двадцятьма бараками колишнього «Верстатобуду» наглядав лише один патруль. 30 грудня о 14 годині Ася зупинилася біля огорожі і, коли патрульні завернули за ріг, зробила десять рятівних кроків у бік житлового району. 

У місті залишатися було небезпечно, про повернення додому на вулицю Донець–Захаржевського не могло бути й мови. Прихопивши щось із носильних речей, вона вирушила «на обмін». Але й тривалі зупинки у селах викликали підозру. Від селян Темкіна дізналася, що «всіх євреїв, які у таборі, фашисти розстріляли».

Їй двічі доводилося повертатися до Харкова, сподіваючись придбати надійні документи та роздобути якісь кошти, і обидва рази невдало. Перейшовши лінію фронту, жінка вирушила прямо до виконкому районного центру Вовчанськ, де сім’я проживала у 1920–і роки і мешканці пам’ятали майстерню єдиного міського годинникаря Семена Семеновича Темкіна, померлого в 1930 році. «Вона була дуже дивно одягнена: у зимове пальто поверх сорочки, взута у валянки, голову покривала якась ганчірка», згадувала очевидиця, яка забрала Асю до себе. Темкіною зацікавився НКВС.

7 червня 1942 року Асю затримали та етапували у тил. У казанській в’язниці № 2 провели слідство за підозрою у шпигунській діяльності на користь німецької розвідки. Детальна розповідь про нещастя, що спіткали сім’ю Темкіних, здалася слідчому суперечливою і неправдоподібною. І навіть радянський паспорт, який Асі вдалося зберегти у панчосі, викликав недовіру і був доданий до речових доказів.

«Темкіна ухилилася від евакуації і залишилася на окупованій території. Як єврейку за національністю, її було взято під варту, звідки втекла за дуже сумнівних обставин, маючи при собі особисті документи; двічі поверталася до Харкова, наражаючись на смертельну небезпеку», — такого висновку після тривалих допитів дійшов слідчий і передав справу на розгляд «особливої наради» — позасудового органу, який вирішував долі підслідних. Темкіну визнали «соціально–небезпечним елементом», визначили покарання у п’ять років позбавлення волі у Темниковському таборі на півночі Росії. Достеменно невідомо, як склалася доля Асі Темкіної у Мордовії. Принаймні відомостей про її звільнення з–під варти в архівних документах не зберіглося.

Ім’я Асі Темкіної нині внесене до двох мартирологів: Центральної бази даних імен жертв Голокосту Яд Вашем, де зазначено, що Ася Темкіна знищена в період Шоа; мартирологу жертв політичних репресій, увічнених у Харківському томі «Реабілітовані історією. Харківська область».

Підготував Ігор Шуйський доктор філософії в галузі історії, голова Регіональної комісії з реабілітації жертв політичних репресій при ХОВА, провідний науковий редактор Комунального підприємства «Регіональний інформаційний центр» Харківської обласної ради, почесний член Національної спілки краєзнавців України

Фото і коментарі:

1. Ася Семенівна Темкіна, 1942 р. Фото з архівної кримінальної справи, Державний архів Харківської області (ДАХО).

2. Анкета заарештованої Темкіної А.С. 1942 р., з архівної кримінальної справи, ДАХО.
3. Виписка з протоколу особливої наради при НКВС СРСР від 9 січня 1943р. з архівної кримінальної справи, ДАХО.
4. Частина плану, на якому зображено урочище Дробицький Яр поблизу м. Харкова— місце масових розстрілів жертв Голокосту. Вікіпедія.
5. Знак Менора, встановлений на схилі Дробицького Яру. Вікіпедія.

• Click to open image! Click to open image!
• Click to open image! Click to open image!
• Click to open image! Click to open image!
• Click to open image! Click to open image!
• Click to open image! Click to open image!
•