Харківщина зазнала величезних втрат у роки Другої світової, стала місцем найбільшого кровопролиття на Східному фронті, а місто пережило нацистську окупацію, найдовшу з усіх міст кол. Рад. Союзу (24.10.1941 —30.08.1943). За інформацією, наведеною в історико-меморіальному виданні «Книга Пам’яті України» (т. 20, с. 652—653), згідно з матеріалами обласного та районних військкоматів, до Збройних сил СРСР було мобілізовано 154 тис. харків’ян; направлено до народного ополчення і винищувальних батальйонів — 133200 чол., брали участь у партизанському русі, антифашистському підпіллі на території області — 3264 чол. За матеріалами поіменного обліку даних книги (черв. 1941 — верес. 1945 рр.) на території області загинуло близько 570990 чол. (дані на період 2003 р.), серед них — 270 тис. військовослужбовців армії та флоту, бійців народного ополчення, які полягли в боях, померли в шпиталях, загинули в полоні, зникли безвісти; 870 партизанів і підпільників та учасників руху Опору в інших країнах; 300 тис. мирних мешканців, які були вбиті та закатовані нацистами.

Щороку, у День пам’яті та перемоги ми згадуємо ветеранів Другої світової війни, які повернулися з фронтів додому і відбудовували країну. Одним з них був відважний зв’язківець, водій-артилерист — Григорій Олексійович Андрус. За роки служби під ним згоріло п’ять автомобілів, розстріляних з ворожих літаків. Але боєць уцілів, дійшов до Берліна і розписався на стіні Рейхстагу. Народився Григорій Андрус у селищі Печеніги (17 листоп. 1908 р.). Після закінчення шоферських курсів працював на Чупахівському цукровому заводі (Охтирський р-н Сумської обл.). У 1935-му був призваний на строкову службу до лав Червоної армії. Служив зв’язківцем у Харкові, де дислокувався штаб Харківського ВО. Згодом був направлений до Києва. У 1941-му — мобілізований. У цей час ворожі війська стрімко просувалися вглиб країни, а радянські частини відступали в напрямку Києва. Зв’язківці відходили, як завжди, останніми, кидаючи кабелі зв’язку на полі бою. Саме тоді з’явився наказ — при відступі змотувати кабелі і брати з собою, а не залишати ворогові. Невиконання наказу суворо каралося. Траплялися випадки, коли німці тягнули дроти з одного боку, а червоноармійці — з іншого, поки дроти не обривалися. Після втрати радянськими військами Києва, Григорія перевели на службу до польової артилерії. Його завдання полягало в транспортуванні військової техніки і озброєння на марші та доставку боєприпасів на вантажному автомобілі під час бою. За словами ветерана, це було найважчим і ризикованим завданням. Адже ворог навіть у глибині території нападав на рухомий транспорт, скидаючи касетні бомби, від яких важко було врятувати машину і сам водій міг загинути. Перед боєм Григорій знімав двері з кабіни і під час обстрілу керував автомобілем, стоячи на підніжці. Його права рука тримала кермо, права нога була на педалі газу. Він дивився одночасно в небо і на дорогу, тримаючись лівою рукою за отвір дверей. При наближенні ворожого літака змінював швидкість і автомобіль різко з’їжджав убік. Це давало змогу швидше покинути машину під час нападу. Така винахідливість і сміливість рятувала життя водієві разом з транспортом. Ще однією з перешкод на шляху підвезення боєприпасів було розвантажування їх для гарматної обслуги. Адже машина з боєприпасами демаскувала розташування обслуги, тому після прибуття до гармат артилеристи не поспішали допомагати шоферу, а тільки підганяли його. Так тривало доти, доки боєць не вигадав простий спосіб: перед прибуттям на позицію відкривав борти машини, готував до скидання ящики і на крутому розвороті більша частина їх випадала, а решту скидав сам. Вибухнути снаряди в ящиках не могли, бо були без детонаторів. Підривники ж доставлялися окремо. За свою хоробрість і кмітливість він був нагороджений орденами та медалями, зокрема, найвищою медаллю «За відвагу». Із нагородного листа від 05.08.1944: «Ст. шофер транспортного взводу 814 артп 274 сд (1 Білорус. фр.) Андрус Г. О. нагороджений медаллю «За відвагу» за те що під час боїв із 17.07.1944 по 3.08.1944 неодноразово під ворожим обстрілом підвозив боєприпаси на опорний пункт батареї та матеріали для побудови моста через р. Вісла». По війні Г. Андрус продовжив службу водієм вантажного автомобіля ЗІС. Демобілізований у грудні 1945-го. У Харкові працював водієм швидкої допомоги. За все життя (з 1932 р.) він жодного разу не змінив професію шофера на іншу, бо дуже любив свою роботу. У побуті Григорій Олексійович мав «золоті руки». Майстрував по дереву, добре знався на будівництві, любив працювати на землі, розводив бджіл. І навіть сам сконструював пристрій для обробки їх від кліщів варотоза (захворювання бджіл), що презентував на одній з виставок бджільництва. Захоплювався рибальством і полюванням. Фізично міцний від народження, міг без особливих зусиль зняти з вантажівки 200 літрову бочку з водою. Був чудовим сім’янином (разом з дружиною виховав трьох дітей), турботливим батьком і дідусем, скромною і чуйною людиною. Пішов з життя Г. О. Андрус 28 червня 1998 р. Похований на цвинтарі №13 м. Харків. Ім’я ветерана увічнено на сторінках 8-го тому обласної «Книги Пам’яті України. Переможці», у рубриці «За рядком...».

Нині, коли на нашій землі знову ллється кров, нещадно знищуються українські міста і села, солдати Другої світової стали символом незламності, мужності, спротиву ворогові, гідним прикладом для сучасних відважних юнаків і дівчат Збройних Сил України, які ціною власного життя захищають Батьківщину від рашистів.

Статтю підготовлено редактором літературним сектору редакції книги «Книга Пам’яті України» відділу аналізу інформації та видавництва В.М. Гудзенко

Вічна пам’ять і шана Героям Другої світової та Героям російсько-української воєн. Слава Україні — Героям Слава!

8 травня 2026 р.